Донецьк: місто Артема і Ахмета

Був я 5 серпня в місті Донецьку. Це мій перший раз так далеко на сході навіть не нашої країни, а просто всієї Європи. Моє перше знайомство відбулося через гугл мепс яке трішки дало мені об’ємне уявлення про те, що і де розташоване. Скляна нова будівля приміського донецького вокзалу була всіяна купою жіночок у формі уркзалізниці, які по-смішному мов волонтери на євро 2012 стояли біля кожного ескалатора і входу-виходу, пояснюючи людям куди іти.

Як правильно підмітив один чувак, що краще повісити вивіски куди іти, а не персонал ставити, бо той вокзал так і не окупиться ніколи. Особисто я двічі користувався послугами цих живих тіток-вказівниць. Заплатив 9 грн. в камеру схову і забув про сумку свою 45 літрову Тур ТераІнкогніту до вечора. Сів у новенький фіолетовий тролейбус і потихеньку рухнув в напрямку центру міста. Мене цікавили дві речі: Донбас Арена і парк кованих фігур. Більш нічого такого в Донецьку по ідеї не мало і бути. Я боявся щось дуже запитувати в кондукторки, тобто де мені виходити, бо не мав конкретного питання і точки призначення. Десь центр він якраз десь всюди. Тому коли я минув Донецьк-Сіті і Багатозальий Мультиплекс то я зрозумів що вже можна іти пішки. Там на зупинці я зафоткав Податкову адміністрацію дуже таку радянську.

(вправляння в тлумаченні емоційних штампів: Дуже радянська – це насміхлива поспішливе і блюзнірське копіювання певних фасадних частин греко-римської античної архітектури, тобто бетонні помазані вапном колони, приліплені до банального цегляного обличчя будинку).

Що мене здивувало приємно, так це розміщення принаймні в центрі на вулиці Артема карт міста у виглядів великих циліндрів, як колись клеїли на них міські афіші. Сорі що нема фоток, просто вийшла така оказія, що не виходило багато фоткати чого. тому вірте на слові. Отакі циліндри під назвою «компас міста» допомогли мені швидко зорієнтуватися. А далі я побачив Олімпійський стадіон в досить непоганому вигляді, на якому 2013 року будуть проводитися юніорський чемпіонат Європи з легкої атлетики.

А трохи далі за ним розташована сама Донбас-Арена. Не дуже велика вона ні з далеку ні з близька, а парк біля неї, який вициганив звання «еліт-стадіону» губиться між своєю ж просто підстриженою травою і розкиданими в стилі японському каменями. Ще є так гарне озерце-водоспад. Це справді потішило. Ростуть кущі якихось квітів, а по периметру і де не де ростуть листяні дерева. Трохи мало їх, і сам парк не вражає – просто охайний і доглянутий. Сподобалися нові фото футболістів, що традиційно висять на склі чаші стадіону. Тепер футболки в прямому значенні горять: розпечене вугілля чорного і вогняного кольору окутує гравців, відтворюючи клубну колористику футбольної форми. Вирішив іти на екскурсію по стадіону.

Ціна 75 для дорослих і 35 для студентів. Маючи годину вільного часу я відвідав поруч розміщений музей ВВВ. Він відремонтований і з гарними експонатами. Пафос і патріотичний некуплений піар воєнного часу мене аж розчулив, тим паче що і здивував. Я порівнював німецьку воєнну і радянську форми і зрозумів, що німці дизайн любили завжди і всюди. Ось тут знизу на фотці те, що дало стадіону звання “еліт” – неначебто розкішний елітний ландшафтний парк, який нічим екстраунікальним не дише.

Дуже мила і талановита дівчина проводила екскурсію стадіоном. Видно, що це її захоплює, бо з такою гордістю і радістю все розказувала, ніби вперше. Я зміг посидіти на тренерській лаві і лаві запасних, в роздягальні Шахтаря, в прес-залі, пощупав руками поле, дізнався, що під ним є спеціальний шар, який нівелює потенційне виділення метану з-під землі. Також виходив разом з іншими туристами під записаний звук галасливого стадіону на поле, тою самою доріжкою що завжди футболісти виходять.

В мене аж мороз пішов по шкірі, що я і сказав екскурсоводці. Вона відповіла: дивовижно, що влітку. Взагалі то все російською роповідалося, але коли я запитав українською, то вона відповіла моментально українською і запитала ввічливо, чи мені зручно на російській, чи варто перекладати. Я всім раджу піти на цю екскурсію, тим більше, що ще можна відвідати цікавенький музей ФК Шахтар. Там є прикольний димний (паровий) проектор – іде густа пара і на ній проектується відео про Шахтар.

А потім я найшов таки парк кованих фігур і це мене в Донецьку найбільше захопило. Десятки і десятки найрізноманітніших найвишуканіших і найвикуваніших фігур всякого підряд. Вибрав для фото лавочки бо вони найбільш практичні і романтичні.

Там є круті кораблики, коники, коти, лавочки, гойдалки, неяснощо, містерії, казки, дерева, символи, абстракції і звірі. Більшість з них просто мус побачити кожен турист чи житель Донецька!

Потім я нарив макдональдс на центральній вулиці здається того ж таки Артема. Йому там і пам’ятник стоїть, а сама вулиця Артема служить тим самим, що і вулиця Сумська в Харкові, Хрещатик в Києві, проспект Свободи у Львові, Бродвей в Нью-Йорку чи Карла Маркса в Дніпропетровську.

Обіцяних і нахвалених багатьма людьми та журналістами троянд я так і не побачив толком в місті. Якщо були, то зовсім як гербарії – знищені палючим сонцем. Але що мені дуже-дуже сподобалося та прикольнуло – так це великі коричнуваті терикони розташовані просто посеред міста, які видніються з багатьох панорам міста мов якісь гори. Їх би присипати землею і пісочком, засадити правильно відповідними деревами та іншою рослинністю і вже Донецьк буде мати декілька нічим не гіршим Високих Замків як у Львові.

Або в мене ще інша ідея виникла: зробити на найбільших териконах зимові парки розваг – витяги, лижні доріжки, сновбординг… такий собі Буковель місцевого значення (в когось запозичив останні два слова;)

Річка Кальміус не була дуже худою, тому для міста виконує цілком повноцінну роль річки. Через неї перекинуті пару мостів, є сучасна освітлена набережна. Хоча вода у ній смарагдово-гнилого кольору, проте для краєвиду те що треба.

Був сів на якийсь випадковий тролейбус і поїхав трохи вглиб Донецька в сторону териконів. Зійшов десь на проспекті Миру і Шахтобудівельників і бачу, що навкруги якийсь наглий дим. Через пару вдихів я зрозумів, що це якась будівельна суміш витає в повітрі, ніби вибух на цементному заводі. Я запитав перехожого, що це може бути, адже цікаво ж. А він так ліниво, та ще й з однією ногою (бо інвалід) каже: навєрна што запалілі. Але це точно була якась суха розпилена штукатурка чи шпаклівка, бо дихати було важко.

Транспорт в Донецьку одне з найгірших явищ тамтешніх. Метро звісно нема, його лише будують, хоча точніше вирили пару тунелів, а тепер всі гроші тільки витрачають на відкачування води звідти. Є пару гарних трамваїв і тролейбусів, але здебільшого ходять пазіки на газі, манюсінькі маршрутки мерседеси і трохи богданів. Деякі маршрутки часто ходять, а деякі мертві. Тому треба знати наперед кого чекати, бо можна не встигнути.

Хостел. Жив я в найдешевшому хостелі у своєму житті. Називається СК ДАХ. Всім рекомендую. Ціна 60 грн за ніч. Входить і постільна білизна туди теж. Двоповерхові сучасні бараки, бо 6 людей в кімнаті – три двоповерхові ліжка. Це найдешевший варіант. У кімнаті є зручний душ, вмивальник та унітаз. Є безплатний швидкий вайфай, столик і непрацюючий телевізор. Будувався видно, що під євро, бо ще новий і достатньо прагматичний та з дешевих матеріалів. Розміщення на вул. Сігова 2-г не дуже вже і складне, якщо знати як туди дістатися.

Традиційно треба оцінку поставити, але я того робити не можу, бо місто дивне й індустріальне. Але скажу, що його слід відвідати бажано десь найближчим часом, а потім років через 20-30 і порівняти зміни. Бо кажуть, що воно років 10 тому взагалі було страшним і не було навіть лавочки в центрі, щоб присісти (сказав мені місцевий таксист).

}{то дочитав і очі не повилазили, то можете лаяти в коментарях мене за таке вяльяжне розписування.